РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ЗБІРКИ "ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ"

Особливості використання різних жанрів у збірці "Зів'яле листя"

Назвавши Зівяле листя ліричною драмою, І. Франко таким чином визначив його жанрову домінанту. Безсумнівна композиційна цілісність збірки, її щоденниковий формат, внутрішня єдність дії з драматичними перипетіями, нероздільність поетичного переживання давали підстави дослідникам вважати цей мистецький шедевр лірико-драматичною поемою [13, с.226] або навіть драмою [26, с.91-123]. Головною ниткою, що повязує та обєднує всі три жмутки Зівялого листя та їх окремі пєси в один суцільний твір, - підкреслював Я.Ярема, - є єдина драматична дія, що зароджується в душі розчарованого героя і з психологічною послідовністю направляється в своєму розвитку на кінцеву катастрофу [13, с.98]. Розглядаючи ліричну драму як особливий, синтетичний літературний жанр, де поєднуються лірика і драма [10, с.209, 223], усе ж таки необхідно виконати жанровий мікроаналіз окремих віршів, що досі вичерпувався здебільшого виокремленням ліричного монологу чи народнопісенної стилізації.

Тим паче, існує ще й скепсис П. Филиповича, який був переконаний, що стилістично збірник, хоч у ньому чимало прекрасних поезій, не має виразного обличчя [23, с.85]. Загалом Зівяле листя важко піддається жанровій диференціації. Уже перший вірш По довгім, важкім отупінню…, що виконує роль заспіву чи прологу, не вкладається у прокрустове ложе жодної відомої змістової форми.

Його важко назвати віршем-роздумом, куди традиційно зараховують значну частину творів любовної тематики [5, с.89-100]. Він має монологічну конфігурацію, однак ця ознака властива багатьом ліричним творам і не може служити основним жанротворчим принципом, а тому викликає сумніви вирізнення осібного жанру вірша-монологу [7, с.35]. Правда, сам автор ніби натякає на винятково пісенний характер своїх жмутків - хвиля пісень , але лірика рідко коли функціонує у чистих жанрах, тому контамінація їх неминуча.

Тут, на наш погляд, найвиразніше проявляється форма ліричного зізнання або ліричної сповіді. Адже по довгім, важкім отупінню, після тривалої, безбарвної життєвої паузи герой віднаходить нове кохання і виносить свій грішний огень у широкий світ. Давнє чуття з днів юності, днів щастя і любови відроджується, і хоча внутрішній голос підказує поетові згасити ту іскру живу, він уже не владний втамувати нестримну силу шаленої пристрасті. До жанрових інгредієнтів цього вірша належить передусім відверте зізнання ліричного героя про свій новий емоційно-психологічний стан, а також сповідальний характер любовного переживання, яскраво виражена рефлексія, інтимна тональність, піднесений поривчастий настрій тощо.

Аналогічну зізнавальну структуру має заблокована російською цензурою у 1909 р. [ 5, с.271] поезія Не боюсь я ні Бога, ні біса…. Правда, крім власне любовних одкровень, автор подає ще й своє confession de foi, замішане на ідеології послання Товаришам із тюрми: Не боюсь я ні Бога, ні біса…, Не боюсь я царів-держилюдів…, Не боюсь я людських пересудів…. Звичайно, демонстрація єретичних переконань була потрібна йому для підсилення художнього образу страху перед прошибаючим поглядом розпуки, німим болем коханої. Але у цьому творі уже переважають елементи ліричного портрета, який доволі часто зустрічається у першому жмуткові. Зокрема, автор пильно спостерігає за обличчям дівчини-зірнички, передаючи найтонші, найделікатніші порухи міміки румяного личка:

… на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрижання нервове

Ті усточка зціплить, як шаруга [24, с.124].

Особливу увагу І.Франко приділяє очам-красіткам героїні. Вони то розіскрені (Не боюсь я ні Бога, ні біса…), то зажевріють чимсь таємним, то раптово мигнуть злим насміхом, гордістю і глумом (За що, красавице, я так тебе люблю…). А в романсі Твої очі, як те море… цей мікрообраз стає центральним, домінуючим і визначає внутрішні властивості, психічний стан героя:

Твої очі, як те море

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені [24, с.126].

У багатьох зівялих листках поруч із сповідальними інтонаціями проступають жанрові ознаки вірша-розміркування, якому на відміну від вірша-роздуму притаманна послідовна логічна завершеність художнього висловлювання (Не знаю, що мене до тебе тягне…, За що, красавице, я так тебе люблю…, Так, тиодна моя правдивая любов…, Неперехідним муром поміж нами… та ін.).

Незважаючи на монологічну будову, такі твори у збірці майже завжди звернені до субєкта ліричного переживання, який зримо присутній у поетичному тексті. В тій уявній співбесіді визріває молода любов, пробуджене лібідо, що викликає подив, збентеження незрозумілою, неусвідомленою силою еротичного почування:

Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене…, За що, красавице, я так тебе люблю. Ліричний герой ніби фізично зазнає несподіваної, химерної метаморфози: серце прагне чогось, і в груді щось метушиться. Він неначе споглядає власне я відсторонено і бачить самого себе у новій, точніше, давній, призабутій якості: Себе я чую сильним і свобідним…, веселим, щирим і лагідним…. Та випадкова стріча з коханою приносить йому спочатку тривожне хвилювання, а потім чергове розчарування від невимовленого слова надії.

Для Франкового вірша-розміркування характерний насамперед аналіз ліричної ситуації, припущення та категоричний песимістичний висновок. Але інколи після стверджувального зізнання любовні почуття нагнітаються за допомогою позитивної (Так, ти одна моя правдивая любов…) або негативної поетичної градації (Я нелюд! Часто, щоб зглушить…). Якщо у першому випадку переважає яскрава патетика, то у другому - екзальтований вияв скаженого дуру, безумної люті від власного безсилля перед нестерпним сердечним болем.

Загострюючи увагу на надмірних стражданнях нещасливо залюбленого чоловіка, І.Франко ускладнює жанрову форму поезії, наповнює її медитативністю, філософськими варіаціями інтимного переживання. У медитації Не надійся нічого!, що увібрала в себе ще й елементи портрета і заклику, ліричний герой, мов заклинання, повторює слова страшні коханої, які врешті-решт приведуть його до життєвої катастрофи. Та поки що він намагається подолати стан абсолютної безнадії, повернути віру не тільки собі, але й своїй Беатріче, душі насправді не жорстокій, а добрій, щирій, яку лиш бурі світу, розчаровань муки заволокли туманом злуди. Після важкої внутрішньої боротьби, бурхливих емфатичних риторик поет знаходить у своїм серці силу, щоб теплотою чуття і жаром думки скасувати безжальний вирок: Надійсь і кріпись в борбі.

Вірш-роздум Я не надіюсь нічого… продовжує мотив безперспективних взаємин обох протагоністів, але попереднє вибухове чуття зникає. Герой, здається, змирився зі своєю любовною поразкою. Він, як і раніше, не може вирвати з серця образ милої і знову освідчується їй у коханні, тільки цього разу просто, без метафоричних прикрас, та не менш розпачливо і гірко: І люблю тебе! Куди ж те Серце діти? [24, с.129]. Тихо й сумно виражає автор меланхолійний настрій закоханого, який, проте, ще не наблизився до крайньої межі, що відділяє життя від смерті:

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись - то добре,

А як ні - кому се вадить? [24, с.129].

У поезіях Не минай з погордою… і Я не кляв тебе, о зоре… інстальовані жанрові скалки ліричного заклику, звернення, перестороги. Вичерпавши усі любовні аргументи, герой вдається до моральної провокації - віщує можливу кризу сумління, синдром трагічної вини коханої: Може, сміх твій нинішній, Срібний та дзвінкий, Стане в твоїй памяті За докір гіркий [24, с.130], Ти не раз заплачеш гірко За потоптаним добром [24, с.133]. Мотив плачу стає істотним стильовим чинником, що впливає на структуру елегії Ти плачеш. Сліз гірких потоки…, в якій переважають жанрові ознаки трену. Цей твір закінчується своєрідною епітафією: Ти памятник живий, небого, На гробі власної надії [24, с.134]. А звідси вже й недалеко до цвинтарної поезії, до якої формально належить вірш Похорон пані А.Г.. Адже ліричний герой сприймає смерть жорстокої розлучниці індиферентно, лише крізь ритуальну жалобу коханої, та й то він сумнівається у щирості її скорботи: … сльози ті лиш з ока Текли, чуття ж не зрушило зглибока Те, що в тім гробі [24, с.132].

І. Франко не дбає про чистоту жанрів. Сонет Не раз у сні являється мені… спочатку сприймається як романс, трансформований у видіння, де образ милої, такий чудовий, з розвитком теми стає дедалі жахнішим, аж поки не виливається в подобу привида-смерті: Цить! Засни! Я смерть твоя! [24, с.132]. Тим самим фінальний акорд, що при кінці сплива в гармонію любови, перетворює сентиментальну пісню в зловісну колискову. Сонетна середина (7-й і 8-й рядки) розрізає її навпіл, окреслюючи контрапункт усього твору: Я в тії очі знов гляджу сумні, - Що жар колись ятрили в моїй крови [24, с.132]. Журба якась могильна супроводжує незвичайну віденську пригоду поета у вірші Привид.

Другий жмуток відкриває поезія В Перемишлі, де Сян пливе зелений…, яку сам автор називає спочатку оповіданням, а згодом легендою. Справді, у структурі цього твору співіснують риси обох ліро-епічних жанрів. Трагічний випадок, який переповідає поет, дивним чином накладається на його серця драму і має характерне композиційне обрамлення, тобто виконує функцію вставної новели. Невідома препишна чвірка, мов вихор, пронеслася повз убогий сільський люд і безслідно зникла в таємничій тоні зимової ріки. І ніхто не розшукував загадковий екіпаж, ніхто не віднайшов жодних останків. Коли б не сотня свідків, се диво сприймалось би як страшний сон. У пролозі й епілозі, що виступають у ролі позасюжетних елементів, надсянська легенда оживає в свідомості ліричного героя ремінісценцією його власної любовної історії.

Після наративної поезії ліричний етюд Полудне… повертає стильову течію Зівялого листя в пісенне русло. Автор малює панорамний безлюдний пейзаж (довкола для ока й для вуха ні духа), яким летить його зір в тім раю без краю. Заповідається несподівана ідилія, блаженне, пантеїстичне злиття людини з природою. Але раптом повітря пронизує тихеньке ридання. Це десь здалека доноситься тремтливий голос сопілки, що нагадує поетові нерозділене кохання і викликає нову, другу хвилю пісень: Поплив із народним до спілки Мій спів [24, с.140].

Особливою чарівністю вирізняються твори, написані в жанрі літературної пісні, які, на думку Є. Кирилюка, не поступаються перед Шевченковими піснями часів заслання [13, с.220] - Зелений явір, зелений явір…, Ой ти, дівчино, з горіха зерня…, Червона калина, чого в лузі гнешся. Ой ти, дубочку кучерявий…, Ой жалю мій, жалю…, Чого являєшся мені…, Отсе тая стежечка…, Як почуєш вночі край свойого вікна…. Свідомо відкидаючи впродовж усієї творчості конвенціальну маску мужицького поета, І. Франко все ж таки не оминув народнопісенної форми у своїй ліричній драмі.